Оновлена Зала Слави меморіального комплексу

40397974_947592322254844_139007935089999872_o.jpg






7 квітня 2020 року

75-РІЧЧЮ ПЕРЕМОГИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

 

У моїй долі була війна

Ольга Миколаївна Прохорова (в заміжжі – Івлева) народилася 17 липня 1923 року в м. Харкові.

У 1941 році Ольга Прохорова закінчила десятирічку й одночасно курси медсестер, після закінчення яких дівчина оволоділа й іншими військовими спеціальностями. Вона тренувалася в тирі й була нагороджена значком «Ворошиловский стрелок», успішно здала норми фізичної підготовки й хімічного захисту. Ще неповнолітньою її поставили на військовий облік при військкоматі, чим Ольга відверто пишалася. Вона мріяла вступити до медичного інституту, серйозно готувалася, але війна завадила дівчині здійснити заповітні плани.

У серпні Харківський паровозобудівельний завод (нині завод ім. Малишева), де працював батько Ольги, евакуювали на Урал. Так уся сім’я Прохорових потрапила до оренбурзьких степів. Доводилося жити в землянках на станції Донгуз – у першу чергу зводили цехи. Батько влаштував доньку на завод токарем-револьверником. Так почалася її трудова діяльність.

У цей час діючій армії потрібні були кваліфіковані кадри. У листопаді 1941 року був оголошений спеціальний набір дівчат до Військово-повітряних сил і Військово-морського флоту. Але лише в 1942 році дівчина дочекалася повістки. На призовному пункті Ользі запропонували служити на Військово-морському флоті.

Ольгу Прохорову направили до Ульянівського напівекіпажу, де готували моряків-телеграфістів. Після закінчення короткотермінових курсів дівчину направили до Волзької військової флотилії. Вона думала воювати за спеціальністю, але шляхи військової служби непередбачувані

Почала службу баталером у 1-й бригаді тралення, яка вже вела боротьбу з ворогом, розміновуючи річку Волгу від Сталінграду до Астрахані. Вороги були ще далеко, але їхні літаки кожну ніч несли смерть у вигляді мін, які скидали у Волгу. Нацистські війська все ближче підходили до міста.

Коли плавбаза, на якій служила Ольга Прохорова, відійшла на лівий берег і увійшла в устя р. Ахтуба, почалися перебої з постачанням продовольства. Ольга зуміла домовитися з мешканками найближчого села про випікання хліба, за що їй присвоїли звання старшини 2-ї статті, дали вантажівку й водія. Виконуючи свій обов’язок постачальника, Оля не думала про смерть. Зносила всі бомбардування й обстріли нарівні з чоловіками-моряками. Відважна харків’янка не тільки виконувала свої обов’язки баталера, але й надавала допомогу пораненим морякам, доставляла їх до польових медсанбатів і шпиталів. Саме тут їй знадобилися знання медсестринської справи.

Доводилося працювати під обстрілом, на переправах вода кипіла від снарядів, а над головами кружляли літаки з чорними хрестами, не обійшлося й без поранень і навіть контузії (тимчасово втратила слух, на 10 днів віднялися ноги – забила хребет, вистрибуючи з машини під обстрілом). Видужувала на ходу.

У 1943 році вже в званні старшини 1-ї статті була призначена старшим писарем на корабель 1-ї бригади тралення. Одного разу, видаючи новоприбулим офіцерам топографічні карти, Ольга звернула увагу на одного з них - Олексія Івлева. Розговорилися. Так почалася фронтова дружба. Їх почуття пройшли випробування в бойових умовах, коли смерть вириває з рядів одного моряка за іншим, і немає жодної впевненості, що хтось із них доживе до перемоги.

Після закінчення Сталінградської битви Ольга Прохорова у складі Волзької флотилії, яка увійшла до складу Дніпровської, пройшла нелегкий бойовий шлях по Дніпру, Прип’яті, Віслі, Одеру, Шпрее.

У 1945 році вона продовжувала службу на військово-морській базі в

м. Тильзіті (Східна Прусія). У 1947 році Ольга вийшла заміж за капітана-лейтенанта Олексія Миколайовича Івлева, а в 1949 році демобілізувалася.

1950 року родина Івлевих від’їздить до м. Галац (Румунія), куди Олексія Миколайовича направили радянським представником Дунайської комісії.

З 1951 по 1962 роки Олексій та Ольга Івлеви проживають у

м. Будапешт – постійному місці дислокації Дунайської комісії.

У 1962 році подружжя переїздить до Ізмаїла. Олексій Івлев працює в Дунайському пароплавстві, а Ольга – медсестрою в місцевому пологовому будинку (пропрацювала 15 років).

У 1971 році чоловік помер, але його справу продовжує теплохід «Алексей Ивлев» на Дунаї, названий на його честь, приписаний до Дунайського пароплавства.

У 1977 році Ольгу Івлеву запросили на роботу до Дунайського пароплавства телеграфісткою, звідки й вийшла на пенсію.

У 1981 році Ольга Миколаївна Івлева переїздить до Харкова.

Осмислюючи воєнне лихоліття, підсумовуючи своє минуле, Ольга Миколаївна з болем у серці згадує бойових побратимів - моряків, яких забрала жорстока немилосердна війна, але з гордістю говорить: «Флот дав мені все: чотири спеціальності, витримку, сміливість, коханого чоловіка, а найголовніше – волю до життя…»

7 квітня.jpg

7 квытня 2.jpg

7 квытня 4.jpg

3 квітня 2020 року

75-РІЧЧЮ ПЕРЕМОГИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

 

Фондова колекція Національного меморіального комплексу «Висота маршала І. С. Конєва» містить спогади, документи, фото, особисті речі, нагороди наших земляків, які пережили всі жахи нацистської окупації.

Одним із тих, хто відчув на собі кривавий слід Другої світової війни та пройшов через жорна сталінських таборів, був житель селища Пересічне Дергачівського району Харківської області Іван Прокопович Мірошник. Історія його життя вражаюча.

У мальовничому українському селищі Пересічне, що на Харківщині, жила собі під мирним небом дружня працелюбна сім’я Прокопа і Марії Мірошників. Працювали в колгоспі, ростили трьох синів: Василя, Івана, Михайла, будували плани на майбутнє, мріяли про щасливе життя в достатку.

На світанку 22 червня 1941 року віроломний напад Німеччини зруйнував всі надії й сподівання нашого народу. Не оминула війна й родину Мірошників. Коли почалася війна, Івану Мірошнику було неповних шістнадцять років. Він встиг закінчити сім класів. Пішов працювати в колгосп, де пас череду корів. Хлопець мав добру вдачу, був надійним товаришем, веселим, завзятим.

На початку жовтня 1941 року німці вже були на підступах до Харкова. Почалася масова евакуація підприємств, обладнання, колгоспного майна. Разом з іншими пастухами погнав колгоспну череду й Іван. І не знав тоді хлопець, що залишає свою родину, своє село на довгі роки. Коли гнали череду, потрапили під вороже бомбардування. Хто вцілів - повернувся до села. Івана Мірошника серед цих «щасливців» не було. Матері скажуть, що Іван, вірогідно, загинув під час авіанальоту. Що син живий, мати дізнається лише 1950 року і то випадково.

Молода дівчина Віра, родом із Сумщини, працювала на той час поштаркою в селі Пересічне. Здружилася вона з тіткою Марією й розповіла їй якось, що приходять на пошту листи з Чехословаччини для Марії Мірошник. Ці листи відносять старенькій бабусі Мірошничисі Марії, яка складає їх до скрині, бо не вміє читати й гадки немає, від кого вони. І вирішила Віра попрохати у старенької ці листи і віднести тітці Марії. Так і зробила. Як же здивувалася та, коли з’ясувалося, що ці листи були адресовані саме їй. А ще більшою була радість, коли дізналася з цих листів, що її син Іван живий. Попрохала Марія Василівна свою невістку, дружину сина Михайла, написати листа до Чехословаччини й розпитати про сина Івана.

І незабаром із Чехословаччини прийшов лист від Франтішека Прібилова, в якому розповідалося, що Іван Мірошник зі зброєю в руках воював у чехословацькому партизанському загоні, а коли Чехословаччину звільнили радянські війська, Івана відправили до Радянського Союзу. Франтішек був впевнений, що Іван вдома. Тому, отримавши інформацію від рідних свого побратима, був дуже занепокоєний його подальшою долею.

Після цього Марія з невісткою стали писати листи-запити до Москви в Міноборони, та відповіді довго не було. Лише коли до Міністерства оборони прийшов запит із Чехословаччини, мати отримала відповідь із Москви, в якій повідомлялося, що її син Мірошник Іван Прокопович «добровільно» завербувався до Колими для роботи в копальнях.

І тільки після клопотання рідних та чеських друзів становище Івана покращало: він був переведений з шахт копалень на поверхню. Його призначили бригадиром і нарешті дозволили листування з рідними. Перший довгоочікуваний лист від сина Марія Василівна отримала 1950 року. З листування мати дізналася про всі поневіряння Івана. У далекому 1941-му, коли він погнав колгоспних корів до Росії, потрапив під авіаналіт, був поранений. Згодом – нацистський полон, а на початку 1942-го – примусове відправлення до Німеччини.

На території Чехословаччини групі полонених вдалося втекти. Серед них був і Іван. Хлопці змогли відірвати кілька дощок з підлоги товарного вагону, в якому їх перевозили, наче худобу, і вистрибнути. Багатьох втікачів наздогнала нацистська куля. Івану пощастило: він залишився живим, хоча травмував ногу. Переховувався спочатку в лісі, в печері, в гірській місцевості. Потім вирішив пробиратися до поселення Градчани, незважаючи на те, що бо був вкрай знесилений - нестерпно боліла зламана нога. По дорозі трапилася дівчина, яка несла обід пастухам. Пояснив їй, як зміг, хто він, звідки і що потребує допомоги. Дівчина згодилася допомогти - її батько мав зв’язок з партизанами. Коли поверталася до села, натрапила на ворожий патруль. Її довго обшукували, а потім, зваливши в сніг, допитували, чи не бачила кого чужого по дорозі. Але відважна дівчина не видала радянського хлопця.

Івана переховувала родина Франтішека Прібилова. Його батько був кравцем, шив обмундирування для німців. Це було надійним прикриттям. Після одужання Іван став бійцем чехословацького партизанського загону. Тепер зі зброєю в руках боровся він з ненависним ворогом.

Наближався кінець війни. Радянські війська почали звільнення Чехословаччини. Група Івана отримала завдання підірвати міст, щоб відрізати німцям шлях відступу. Коли поверталися з успішно виконаного завдання, натрапили на радянський патруль. Івана заарештували, бо не було документів, які б засвідчували його особу. Чоловіка відправили на Колиму, як ворога народу.

Тяжка доля випала сину Івану, але мати була щаслива, що він живий. У листах синові розповіла й про молоду дівчину Віру-поштарку. Повідомила, що саме завдяки їй і дізналися, що він живий; що й зараз дівчина допомагає їй у листуванні.

Іван написав Вірі листа, подякував за допомогу. Дівчина відповіла. Так почалося заочне спілкування між молодими людьми. А 1953 року Віра поїхала до Івана. Він був тоді вже на вільному поселенні в селищі Нексікан Сусуманського району Магаданської області. Молоді люди одружилися, а влітку 1954 року в них народився син Володимир. У кінці 1955 року вони повернулися до рідного селища Пересічне. Іван отримав амністію - тепер він вже не був ворогом народу.

Іван Прокопович розумів, що проживе не довго: здоров’я було підірване роботою в копальнях. Вирішив, що якнайшвидше треба звести будинок для сім’ї. Будинок звів - сім’я не залишилася без оселі, але залишилася без господаря. 1961 року Івана Прокоповича не стало. Життя, понівечене війною, обірвалося.

Лише 1965 року, через двадцять років після Перемоги, на адресу Мірошників був надісланий документ-підтвердження про участь Івана Мірошника в чехословацькому партизанському загоні.

1967 року завітали до родини Івана Мірошника дорогі гості з Чехословаччини – Франтішек Прібилов, який переховував Івана, і Марія - дівчина, яка врятувала тоді втікача. Франтішек і Марія після війни одружилися. Два місяці гостювали чехи в Мірошників. Після від’їзду прийшов лише один лист від подружжя, а після подій 1968 року, які відбулися в Чехословаччині, зв’язок зовсім було втрачено. Прийшло лише повідомлення, що адресат вибув.

Родина Мірошників жила своїм життям. Підростав син Володимир. Коли йому прийшов час іти до лав Радянської Армії, то службу проходив у 1972-1974 рр. саме в Чехословаччині.

У 1981 році доля знову дала можливість Володимиру побувати в тих краях, де воював його батько: за добросовісну працю був премійований туристичною путівкою до Чехословаччини. Проте знайти родину Франтішека і Марії йому, на жаль, не вдалося.

Родина Мірошників, як реліквію, зберігає неймовірну історію життя Івана Прокоповича і передає її з покоління в покоління.

3 апреля.jpg
3 апреля 2.jpg
3 апреля 3.jpg

24 січня 2020 року

75 років визволення концтабору смерті Освенцім (Аушвіц)

Освенцім (Аушвіц) – табір знищення, один із найбільших комплексів нацистських концтаборів, який з 20 травня 1940 року до 27 січня 1945 року існував поблизу польського м. Освенцім, за 50 км від Кракова. Концтабір став одним із місць здійснення «остаточного вирішення єврейського питання»: в ньому було знищено понад 1 млн. євреїв та циганів з окупованих європейських країн.
Концтабір Освенцім налічував понад 40 філій, займав площу 40 км². Встановити точні цифри загиблих неможливо, оскільки призначених на знищення людей не реєстрували. Проте, за дослідженнями польського історика Ф.Піпера, за час існування табору було знищено від 1,1 до 1,6 млн. людей, 90 % з яких були євреї, 23 тис. – цигани, 140–150 тис. – поляки, а також - французи, українці, росіяни. Для масового знищення людей у газових камерах використовувався газ «Циклон Б». Висока смертність серед в’язнів була пов’язана з голодом, виснаженням, хворобами, неналежними санітарно-гігієнічними умовами, «медичними» експериментами та вбивствами.
У концтаборі перебували радянські військовополонені (принаймні 20 % з яких були вихідцями з України), остарбайтери (потрапляли через втечі, антинацистську діяльність), а також члени визвольного руху.
З кінця 1944 року в концтаборі Освенцім почали евакуацію в’язнів (останні 60 тис. з них були відправлені 18 січня 1945 року).
27 січня 1945 року бійці Червоної армії визволили 7600 бранців.
У 1947 року на території концтабору Освенцім був заснований музей, території якого занесені до списку світової спадщини ЮНЕСКО. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20-ма мовами світу, зокрема й українською.
Щороку музей Аушвіц-Біркенау відвідує понад 700 тис. людей. У 1996 році уряд ФРН оголосив 27 січня Днем визволення Освенціма - офіційним Днем пам’яті Голокосту.

24 января.jpg

24 января 2.jpg

24 января 3.jpg





Національний меморіальний комплекс "Висота маршала І.С. Конєва"
Дергачівський р-н., смт. Солоницівка, тел. 8 (263) 73-142, 8 (057) 762-63-61
Розробка і технічна
підтримка сайту

Якщо Ви помітили на нашому сайті помилку, просимо сповістити на e-mail: visotakoneva@i.ua
 
На русском На украинском